Мета. Поглибити знання учнів відомостями про виникнення
писемності, про історію та розвиток рідної мови; показати її красу і багатство,
розкрити її необхідність у житті людини. Розвивати комунікативну компетентність
учнів з даної теми; вміння та навички виразного читання творів різних жанрів,
використовуючи засоби виразності. Виховувати любов і повагу до рiдного слова.
Обладнання. Декорації до легенди про виникнення
писемності; костюми та обладнання для сценок, грамзаписи співу птахів, звуків
тварин; етюд П.І.Чайковського
Хiд заходу
1-й ведучий.
Синiв і дочок багатъох народiв
Я зустрiчав, якi перетинали
Гiрські й морськi кордони i, на подив,
Багато бачили, багато знали,
Я їх питав із щирою душею:
- Яку ви любите найбiльше мову? —
І всi відповiдали: — Ту, що нею
Спiвала мати колискову.
Учитель. Сьогодні в нас чудове свято мови та писемностi.
Прислухайтесь уважно до цих звукiв.
(Звучить у запису гавкіт
собак, нявчання котика, мукання корови).
Ці звуки нас зачаровують, милують наш слух, і
ми iз задоволенням їх слухали б і слухали. А тепер послухаймо дивовижну музику,
яка створена людиною.
(Звучить етюд П.І.
Чайковського).
1-й ведучий.
Звукiв дуже є багато,
У природi все звучить:
Свище вiтер, грiм завзято
В темнiм небi гуркотить.
2-й ведучий.
Навеснi спiває пташка,
І струмочок жебонить.
Джмiль гуде, дзвенить комашка,
Все по-своєму звучить!
3-й ведучий.
Звуки всi пiзнати можна,
Хоч багато в свiтi їх.
Розбере дитина кожна,
Де тривога, сум чи сміх.
4-й ведучий.
Але звуки цi — немовнi:
Стукiт, грюкiт, шелест, свист.
Хоч приблизно та умовно
Ними скаже щось артист.
1-й ведучий. А чи завжди люди вмiли розмовляти? Чи
спiлкувалися вони між собою за допомогою мови?
2-й ведучий. Про це можна довiдатись, заглянувши у наше
далеке-далеке минуле.
(Iнсценiзація легенди про
виникнення писемності).
3-й ведучий. Жило на землi плем’я розумних людей. Вмiли
вони полювати, готувати їжу на вогнищi. А всi ці знання зберiгали в пам’ятi, а
дiтки вчились у батькiв, спостерiгаючи за ними.
4-й ведучий. I жила в цьому племенi сiм’я: мама, тато i
донька Ая. Одного разу пiшли тато з Аєю до лiсу i вистежили здоровенного
ведмедя. Тато хотiв вполювати звiра, та списа забув удома. Взяв тодi вiн шматок
кори i намалював листа дружинi (писати тодi вмiли тiльки так).
1-й ведучий. Мама «прочитала» листа i закричала. Збiглися
всi родичі племенi. А жiнка їм пояснила, що її чоловiка хоче ведмь з’їсти, i
показала кожному листа.
2-й ведучий. Всi схопили зброю i кинулись на допомогу. А
мисливець, побачивши озброєних родичiв, подумав, що його хочуть убити, i почав
утiкати. Бiгав, доки не натрапив по дорозi на старця-мудреця. Почав просити у
нього захисту.
3-й ведучий. Коли все з’ясувалося, то люди племенi ще довго
смiялися. Та старiйшини задумались i, щоб не було плутанини, вирiшили придумати
iнше письмо, щоб легше було тлумачити написане. І придумали лiтери.
4-й ведучий. Не знали, як же назвати всi цi лiтери, а тут
перед ними дiвчинка гралася на iм’я Ая. Отож вирішили, що першу літеру назвуть
А, а остання буде Я. Згодом були названi всi лiтери.
1-й ведучий. Так виникло письмо. З того часу люди почали
користуватися не лише усним, а й писемним мовленням.
Учитель. Зараз вам може бути смiшно, але одного разу до моїх рук
потрапили рукописи грецького iсторика Геродота, який жив ще у V столiттi. Вiн
писав, що скiфи направили персам «лист», який складався з жаби, мишi, птаха та
п’яти справжнiх стрiл. Як на вашу думку, що б вiн мiг означати?
(Вiдповіді глядачiв).
Цей лист означав: «Якщо ви, перси, не
навчитеся стрибати по болотах, як жаба, ховатися в норах, як миша, i лiтати, як
птах, то ви будете засипанi нашими стрiлами, як тiльки ступите на нашу землю.
1-й учень.
Знайте всi, мої шановнi,
Не забудьте це, бува:
У людей є звуки мовнi,
Що складаються в слова.
2-й учень.
Звуки зiбранi у слово,
Ще в далеку давнину
Утворили рiдну мову,
Українську, чарiвну.
3-й учень.
А щоб ми все розумiли,
Щоб могли багато знать,
Знаки-букви нам створили,
Щоб писати i читать.
4-й учень.
Їх взяли, пошикували,
Щоб нiкого не згубить.
Та Абеткою назвали —
Ось її нам треба вчить!
(Звучить пiсня «Любіть
рідну мову»).
1-й ведучий. Багато столiть пройшло, доки люди звикли до
письма, доки запам’ятали, що як називається.
2-й ведучий. Наше слов’янське письмо — знайомі і звичайнi
лiтери абетки — пройшло довжелезний шлях, поки дiйшло до нас.
На нашу землю ця азбука
прийшла тисячу рокiв тому. Увесь час вона змiнювалась, аж поки не стала такою,
якою ми сьогоднi й користуємося. Важко навiть сказати, скільки людей протягом
столiть доклали зусиль, щоб сьогоднi ми з вами могли читати і писати.
3-й ведучий. Та не завжди мова вiльно могла звучати і
розвиватися в Україні.
(Інсценiзацiя «Дiвочі
вечорниці»).
1-а дівчина. Дiвчата, а ходiмо на пагорб на вечорницi, я
покажу вам, що купив менi батько.
2-а дівчина. Добре
тобі, Оксано, батько й до школи віддав i книги такi гарнi купує. А я хоч i
хочу, та немає за що вчитися.
3-а дівчина. Не
сумуй. Не одна ти не вмiєш читати і писати. Та що вдiєш, що батьки нашi бiднi,
ледь хлiба та кашi вистачає на зиму, та й пан погано грошi платить.
4-а дівчина. А в
мене не то, що книг, чобiт на зиму немає. Буду сидіти в хатi, бо як же босiй по
снiгу ходити.
5-а дівчина. Давайте краще заведемо нашої української,
доки наглядач не побачив, що ми без роботи сидимо, а сонце ще не сiло.
(Звучить українська
народна пiсня).
Наглядач. А што это вы здесь бездельничаете? Ану быстро работать,
а то не защитаю день. Разорались своими холопскими песнями. Лучше бы наш
благородный язык учили, панский.
3-й ведучий. Історiя кожного народу має героїчні й
трагiчнi, щасливi й нещаснi сторiнки. На долю України випали великi
поневіряння: турецько-татарськi орди, польськi феодали, росiйський царизм
хотіли поневолити наш народ.
4-й ведучий. Забороняли мати власну iсторiю, культуру,
мову. Ось кiлька сторінок «Скорботного календаря української мови».
1-й ведучий. 1720 рiк - росiйський цар
Петро І заборонив друкувати книги українською мовою.
2-й ведучий. 1775 рiк - зруйновано
Запорозьку Сiч і закрито українськi школи при полкових козацьких канцеляріях.
3-й ведучий. 1862 рiк — закрито українськi недiльнi школи,
якi безкоштовно органiзовували видатнi дiячі української культури, заборонено
видавати книжки українською мовою.
4-й ведучий. 1876 рiк — указ
росiйського царя Олександра ІІ про заборону друкування нот українських пiсень.
1-й ведучий. 1884 рiк — закрито всi українськi театри.
2-й ведучий. 1908 рiк - вся культурна й
освiтня дiяльнiсть в Українi визнана царським урядом Росії шкiддивою.
3-й ведучий. 1914 рiк — росiйський цар Микола IІ лiквідовує
українську пресу - газети й журнали.
4-й ведучий. 1938 рiк — сталiнський уряд видає постанову
про обов’язкове вивчення росiйської мови, чим пiдтинає корiння мовi укранськiй.
1-й ведучий. 1983 рiк — видано постанову про так зване
посилене вивчення росiйської мови в школах, що призвело до нехтування рідною
мовою навiть багатъма українцями.
2-й ведучий. 1989 рік - видано
постанову, яка закрiплювала в Українi російську мову як офiцiйну загальнодержавну
мову, чим українську мову було відсунуто на другий план, що позначається ще й
сьогодні...
1-й учень.
Зневажати мову мамину -
бiда,
Котра пустими зробить нашi
душi.
І ми нащадкам зможем
передать
Лиш те, що коренi калини
сушить.
2-й учень.
Зневажати мову— зрадити
себе,
А зрадникiв хто може
поважати.
І стане чорним небо
голубе,
Вмиратиме у муках рідна
мати.
3-й учень.
О, не згуби свого народу,
Безсмертна мово, рідна і
терпка.
Ти є душа співучого
народу,
Що був, і є, і буде у
віках.
(Лунає пiсня «Наша мова»).
3-й ведучий. Та й тепер дехто не дуже хоче поважати i
шанувати свою мову: перекручують слова, розмовляють такою мовою, якої не існує
на свiтi.
(Інсценізація «Зустріч друзів»).
Прибiгає одного разу
Василько до Михайлика i каже:
Василько. Пашлi надвiр. Там такi
класнi сорєвнованiя.
Михайликовi хотiлося
виправити товариша, але побоявся, що той образиться, i не поправив.
Михайлик. Ходiмо.
Василько. Ти за кого будеш болiти?
Михайлик. Та, напевно, за своїх
уболiватиму.
Наталка. Пацани! Подождiть мене.
Подивiтъся, який у мене гарний цвiток для побєдiтеля!
Михайлик аж на обличчi
змiнився, але знову не захотiв образити друзiв.
Михайлик. Слухай, Васильку, а твої
батьки у вiдрядженнi?
Василько. Да. А чьо ти хотiв?
Михайлик. Та хотiв попросити у
твого тата один пiдручник. А коли вони повернуться?
Василько. Да на недiлi.
Михайлик. Ти знаєш, я нiколи не
мiг збагнути, де ти таку мову вивчив, чи курси якісь заккінчив. Мені соромно,
що мiй друг не поважає своєї мови, калiчить її. Задумайся, Васильку, в якiй
країнi ти живеш.
(Йде від друзiв).
Наталка. Ну i двоюшнiк ти,
Василько. Навчись говорити.
Василько. А ти сама як розмовляєш:
двоюшнiк, цвiток. Де ти таких слiв набралася?
Наталка. Злий ти, піду до
Михайлика.
(Втiкає).
Василько. Наталко, зачекай. Я ж не
хотів тебе образити.
Вчитель. Кожна людина, яка поважає
себе, країну, мову, не буде калiчити своєї мови, бо вихована людина говорить
грамотно i красиво, навiть про найбуденніші речі, бо мова не ділиться на
святкову i буденну.
1-й учень.
Як хочеш, друже, шану
всюди мати,
Навчися рiдну мову
шанувати.
Вона — твоє обличчя, твоя
доля.
На це була свята Господня
воля.
2-й учень.
Ще в давнину признав її
весь світ,
Та скніла у неволi тьму
столiть.
Тепер вона розкута і
підмоги
Вiд нас чекає, щоб
звестись на ноги.
3-й учень.
Подаймо руки їй ввідімо в
господу —
Нащадки українського ми
роду —
І будем рiвнi серед рiвних
в свiтi,
Й до нас серця залишаться
відкриті..
4-й учень.
Мово! Ти даєш поету дужi
крила,
Що підносять правду в
вишину,
Вченому ти лагідно
відкрила
Мудрості людської глибину.
1-й ведучий.
І тобi рости й не в’януть
зроду,
Квiтувать в поемах i
віршах,
Бо в тобi великого народу
Нiжна і замрiяна душа.
2-й ведучий.
Із дерева роду зростає
пагіння
І лине до сонця, до
свiтла.
Стрiчай, Україно, нове
покоління,
Що, ніби веселка,
розквiтло.
3-й ведучий.
Стрiчай, Україно, чарiвне
суцвiття
Дiтей своїх рiдних у
школi!
Сміливо веди їх у
тисячоліття
У щастi, з любов’ю до
волi!
Вчитель. Настав час надати слово
нашим юним поетам. Попросимо бути до них поблажливими, адже це тiльки першi
спроби пера.
(Юнi поети декламують свої доробки).
Не цурайтесь мови — мови
тата й мами,
Мови дiда й баби, предкiв
наших всiх,
Бо її цуратись — сором
непошани,
Бо її цуратись - перед
Богом гріх!
На Землi народiв Бог
створив багато
І подарував їм скарб
усяких мов,
І у кожну мову, гарну i
багату,
Вклав свою небесну
ніжнiсть і любов.
Всі народи свiту — то
Господнi дiти,
Всiх народів мова — то
Господнiй дар.
Але мова мами — найрiдніша
в свiтi,
В нiй є все: і святiстъ, і
краса, i чар.
Молитва до мови
Мово!
Пресвятая Богородице мого народу! З чорнозему, з любистку, з м’яти, рясту,
євшан-зiлля, з роси, з днiпровської води, від Зорi й місяця народжена.
Мово
наша! Мудра берегине, що не давала погаснути волелюбностi, славi й гордому
духу.
Мово наша! Ти зцілювала
втомлених духом, давала їм силу, здоров’я, довгий вiк і навiть безсмертя тим,
що пили Тебе, цiлющу джерельцю.
Прости!
Воскресни! Повернися! Возродися!
(Лунає пiсня «Присяга рiдній мовi»).
