Твір про Україну

Мир на землі – це затишок і тиша,

Це сміх дитячий і душі політ.

Важкі випробування переживаєш ти зараз, моя ненько! На сході України точаться жорстокі бої. Знову вибухи, руйнування, кров, благання поранених про допомогу, людські муки та смерть. Усе, як колись під час Другої світової… Але тепер ворог – Росія… Ще більше відчуваєш свою причетність до долі рідної землі, де б ти не жив: на сході чи на заході. Захищаючи власну гідність і незалежність, ми показали всьому світові, що Україна – це демократична, європейська держава зі своєю мовою, традиціями, волелюбними людьми.

Ми, діти України, хочемо лише миру, єднання й благополуччя для рідної держави. Раніше я не замислювалася над значенням слова «мир», бо війна лунала далеко від нас. Але тепер, коли ми відчуваємо її подих та бачимо страждання безвинних людей, усвідомлюємо всю його глибину й значущість. На мою думку, мир – це блакитне небо, теплі обійми матері, радісний сміх дітей, можливість жити без страху. Все інше не варте цього. І приходять на думку слова із «Легенди про Гайявату» про те, що квітку «долі-щастя» можна знайти лише в мирній праці та любові:

Ваша сила тільки в згоді,

А безсилля – у ворожнечі!

Помиріться ж, мої діти,

Будьте друзями, братами!

Я вважаю, що українці повинні бути однією сім’єю, не допускати поділу на схід та захід. Таке єднання ми відчули на Майдані під час Революції Гідності, яка сколихнула весь світ. Кращі сини Батьківщини ціною жертовності показали, що наш дух є незламним, а народ – нескореним. Українські ангели загинули за правду й свободу.

Я горда тим, що Майдан став центром протистояння, площею добра, тепла, дружби й любові.

Сьогодні знову життя випробовує Україну на міцність. На сході вирішується доля й майбутнє нашого народу. Воїни рідної землі… Вони сміливі, мужні, не шкодуючи власного життя, захищають неньку – Україну. Вони – справжні герої, які в нерівному двобої із терористами протиставили їм свій патріотизм, відповідальність, безмежну любов до Батьківщини.

Стоять на варті миру й наші земляки. Серед них Кучеренко Сергій Миколайович, учитель Захисту Вітчизни, звичайний юнак, який зараз несе службу в зоні бойових дій під Маріуполем. Хіба міг він у найстрашнішому сні побачити, як залпи «градів» та «ураганів» накривають це місто?...

Ми єдині в прагненні допомогти нашим воїнам вибороти мир. Школярі переслали на фронт листи зі словами підтримки, патріотичні малюнки, маскувальні сітки, зроблені своїми руками, теплі речі, вив’язані дівчатками.

Учителі, технічні працівники зібрали кошти на потреби наших земляків. Ми прагнемо вкласти свою часточку в справу захисту рідного краю, щоб полегшити життя тим, хто на передовій. Солдати відчувають турботу про себе й стають упевненішими в перемозі.

Але, на жаль, на війні не буває без втрат. Згадую, як рік тому українці за масовими похоронами під пісню «Пливе кача…» оплакували Небесну Сотню. А сьогодні мелодія «Повертайся живим!» звучить на вустах кожної людини моєї Вітчизни:

Повертайся живим! Повертайся, благаю.

Повертайся живим! Благаю!

Чуєш, любий, як серце кричить?!

Я стою на колінах, благаю:

Повертайся живим… Вертайся живим.

Доки всі не зрозуміють, що краще мир, ніж війна, матері не матимуть спокою, у тривозі виходитимуть на поріг, очікуючи синів. Хочеться вірити, що здоровий глузд переможе й настане мир.

Отже, немає більшого щастя для мого народу, як мир на своїй землі.

Це та земля, де сміх і пісня лине,

А діти йдуть до школи знов і знов.

І ніколи у боях ніхто не гине,

Бо там господар – щастя і любов.

Свято «Мова моя українська»

Мета. Поглибити знання учнів відомостями про виникнення писемності, про історію та розвиток рідної мови; показати її красу і багатство, розкрити її необхідність у житті людини. Розвивати комунікативну компетентність учнів з даної теми; вміння та навички виразного читання творів різних жанрів, використовуючи засоби виразності. Виховувати любов і повагу до рiдного слова.

Обладнання. Декорації до легенди про виникнення писемності; костюми та обладнання для сценок, грамзаписи співу птахів, звуків тварин; етюд П.І.Чайковського

Хiд заходу

1-й ведучий.

Синiв і дочок багатъох народiв

Я зустрiчав, якi перетинали

Гiрські й морськi кордони i, на подив,

Багато бачили, багато знали,

Я їх питав із щирою душею:

- Яку ви любите найбiльше мову? —

І всi відповiдали: — Ту, що нею

Спiвала мати колискову.

Учитель. Сьогодні в нас чудове свято мови та писемностi. Прислухайтесь уважно до цих звукiв.

(Звучить у запису гавкіт собак, нявчання котика, мукання корови).

Ці звуки нас зачаровують, милують наш слух, і ми iз задоволенням їх слухали б і слухали. А тепер послухаймо дивовижну музику, яка створена людиною.

(Звучить етюд П.І. Чайковського).

1-й ведучий.

Звукiв дуже є багато,

У природi все звучить:

Свище вiтер, грiм завзято

В темнiм небi гуркотить.

2-й ведучий.

Навеснi спiває пташка,

І струмочок жебонить.

Джмiль гуде, дзвенить комашка,

Все по-своєму звучить!

3-й ведучий.

Звуки всi пiзнати можна,

Хоч багато в свiтi їх.

Розбере дитина кожна,

Де тривога, сум чи сміх.

4-й ведучий.

Але звуки цi — немовнi:

Стукiт, грюкiт, шелест, свист.

Хоч приблизно та умовно

Ними скаже щось артист.

1-й ведучий. А чи завжди люди вмiли розмовляти? Чи спiлкувалися вони між собою за допомогою мови?

2-й ведучий. Про це можна довiдатись, заглянувши у наше далеке-далеке минуле.

(Iнсценiзація легенди про виникнення писемності).

3-й ведучий. Жило на землi плем’я розумних людей. Вмiли вони полювати, готувати їжу на вогнищi. А всi ці знання зберiгали в пам’ятi, а дiтки вчились у батькiв, спостерiгаючи за ними.

4-й ведучий. I жила в цьому племенi сiм’я: мама, тато i донька Ая. Одного разу пiшли тато з Аєю до лiсу i вистежили здоровенного ведмедя. Тато хотiв вполювати звiра, та списа забув удома. Взяв тодi вiн шматок кори i намалював листа дружинi (писати тодi вмiли тiльки так).

1-й ведучий. Мама «прочитала» листа i закричала. Збiглися всi родичі племенi. А жiнка їм пояснила, що її чоловiка хоче ведмь з’їсти, i показала кожному листа.

2-й ведучий. Всi схопили зброю i кинулись на допомогу. А мисливець, побачивши озброєних родичiв, подумав, що його хочуть убити, i почав утiкати. Бiгав, доки не натрапив по дорозi на старця-мудреця. Почав просити у нього захисту.

3-й ведучий. Коли все з’ясувалося, то люди племенi ще довго смiялися. Та старiйшини задумались i, щоб не було плутанини, вирiшили придумати iнше письмо, щоб легше було тлумачити написане. І придумали лiтери.

4-й ведучий. Не знали, як же назвати всi цi лiтери, а тут перед ними дiвчинка гралася на iм’я Ая. Отож вирішили, що першу літеру назвуть А, а остання буде Я. Згодом були названi всi лiтери.

1-й ведучий. Так виникло письмо. З того часу люди почали користуватися не лише усним, а й писемним мовленням.

Учитель. Зараз вам може бути смiшно, але одного разу до моїх рук потрапили рукописи грецького iсторика Геродота, який жив ще у V столiттi. Вiн писав, що скiфи направили персам «лист», який складався з жаби, мишi, птаха та п’яти справжнiх стрiл. Як на вашу думку, що б вiн мiг означати?

(Вiдповіді глядачiв).

Цей лист означав: «Якщо ви, перси, не навчитеся стрибати по болотах, як жаба, ховатися в норах, як миша, i лiтати, як птах, то ви будете засипанi нашими стрiлами, як тiльки ступите на нашу землю.

1-й учень.

Знайте всi, мої шановнi,

Не забудьте це, бува:

У людей є звуки мовнi,

Що складаються в слова.

2-й учень.

Звуки зiбранi у слово,

Ще в далеку давнину

Утворили рiдну мову,

Українську, чарiвну.

3-й учень.

А щоб ми все розумiли,

Щоб могли багато знать,

Знаки-букви нам створили,

Щоб писати i читать.

4-й учень.

Їх взяли, пошикували,

Щоб нiкого не згубить.

Та Абеткою назвали —

Ось її нам треба вчить!

(Звучить пiсня «Любіть рідну мову»).

1-й ведучий. Багато столiть пройшло, доки люди звикли до письма, доки запам’ятали, що як називається.

2-й ведучий. Наше слов’янське письмо — знайомі і звичайнi лiтери абетки — пройшло довжелезний шлях, поки дiйшло до нас.

На нашу землю ця азбука прийшла тисячу рокiв тому. Увесь час вона змiнювалась, аж поки не стала такою, якою ми сьогоднi й користуємося. Важко навiть сказати, скільки людей протягом столiть доклали зусиль, щоб сьогоднi ми з вами могли читати і писати.

3-й ведучий. Та не завжди мова вiльно могла звучати і розвиватися в Україні.

(Інсценiзацiя «Дiвочі вечорниці»).

1-а дівчина.  Дiвчата, а ходiмо на пагорб на вечорницi, я покажу вам, що купив менi батько.

2-а дівчина.   Добре тобі, Оксано, батько й до школи віддав i книги такi гарнi купує. А я хоч i хочу, та немає за що вчитися.

3-а дівчина.   Не сумуй. Не одна ти не вмiєш читати і писати. Та що вдiєш, що батьки нашi бiднi, ледь хлiба та кашi вистачає на зиму, та й пан погано грошi платить.

4-а дівчина.   А в мене не то, що книг, чобiт на зиму немає. Буду сидіти в хатi, бо як же босiй по снiгу ходити.

5-а дівчина.   Давайте краще заведемо нашої української, доки наглядач не побачив, що ми без роботи сидимо, а сонце ще не сiло.

(Звучить українська народна пiсня).

Наглядач. А што это вы здесь бездельничаете? Ану быстро работать, а то не защитаю день. Разорались своими холопскими песнями. Лучше бы наш благородный язык учили, панский.

3-й ведучий. Історiя кожного народу має героїчні й трагiчнi, щасливi й нещаснi сторiнки. На долю України випали великi поневіряння: турецько-татарськi орди, польськi феодали, росiйський царизм хотіли поневолити наш народ.

4-й ведучий.  Забороняли мати власну iсторiю, культуру, мову. Ось кiлька сторінок «Скорботного календаря української мови».

1-й ведучий. 1720 рiк - росiйський цар Петро І заборонив друкувати книги українською мовою.

2-й ведучий. 1775 рiк - зруйновано Запорозьку Сiч і закрито українськi школи при полкових козацьких канцеляріях.

3-й ведучий.  1862 рiк — закрито українськi недiльнi школи, якi безкоштовно органiзовували видатнi дiячі української культури, заборонено видавати книжки українською мовою.

4-й ведучий. 1876 рiк — указ росiйського царя Олександра ІІ про заборону друкування нот українських пiсень.

1-й ведучий.  1884 рiк — закрито всi українськi театри.

2-й ведучий. 1908 рiк - вся культурна й освiтня дiяльнiсть в Українi визнана царським урядом Росії шкiддивою.

3-й ведучий.  1914 рiк — росiйський цар Микола IІ лiквідовує українську пресу - газети й журнали.

4-й ведучий.  1938 рiк — сталiнський уряд видає постанову про обов’язкове вивчення росiйської мови, чим пiдтинає корiння мовi укранськiй.

1-й ведучий.  1983 рiк — видано постанову про так зване посилене вивчення росiйської мови в школах, що призвело до нехтування рідною мовою навiть багатъма українцями.

2-й ведучий. 1989 рік - видано постанову, яка закрiплювала в Українi російську мову як офiцiйну загальнодержавну мову, чим українську мову було відсунуто на другий план, що позначається ще й сьогодні...

1-й учень.

Зневажати мову мамину - бiда,

Котра пустими зробить нашi душi.

І ми нащадкам зможем передать

Лиш те, що коренi калини сушить.

2-й учень.

Зневажати мову— зрадити себе,

А зрадникiв хто може поважати.

І стане чорним небо голубе,

Вмиратиме у муках рідна мати.

3-й учень.

О, не згуби свого народу,

Безсмертна мово, рідна і терпка.

Ти є душа співучого народу,

Що був, і є, і буде у віках.

(Лунає пiсня «Наша мова»).

3-й ведучий.  Та й тепер дехто не дуже хоче поважати i шанувати свою мову: перекручують слова, розмовляють такою мовою, якої не існує на свiтi.

(Інсценізація «Зустріч друзів»).

Прибiгає одного разу Василько до Михайлика i каже:

Василько. Пашлi надвiр. Там такi класнi сорєвнованiя.

Михайликовi хотiлося виправити товариша, але побоявся, що той образиться, i не поправив.

Михайлик. Ходiмо.

Василько. Ти за кого будеш болiти?

Михайлик. Та, напевно, за своїх уболiватиму.

Наталка. Пацани! Подождiть мене. Подивiтъся, який у мене гарний цвiток для побєдiтеля!

Михайлик аж на обличчi змiнився, але знову не захотiв образити друзiв.

Михайлик. Слухай, Васильку, а твої батьки у вiдрядженнi?

Василько. Да. А чьо ти хотiв?

Михайлик. Та хотiв попросити у твого тата один пiдручник. А коли вони повернуться?

Василько. Да на недiлi.

Михайлик. Ти знаєш, я нiколи не мiг збагнути, де ти таку мову вивчив, чи курси якісь заккінчив. Мені соромно, що мiй друг не поважає своєї мови, калiчить її. Задумайся, Васильку, в якiй країнi ти живеш.

(Йде від друзiв).

Наталка. Ну i двоюшнiк ти, Василько. Навчись говорити.

Василько. А ти сама як розмовляєш: двоюшнiк, цвiток. Де ти таких слiв набралася?

Наталка. Злий ти, піду до Михайлика.

(Втiкає).

Василько. Наталко, зачекай. Я ж не хотів тебе образити.

Вчитель. Кожна людина, яка поважає себе, країну, мову, не буде калiчити своєї мови, бо вихована людина говорить грамотно i красиво, навiть про найбуденніші речі, бо мова не ділиться на святкову i буденну.

1-й учень.

Як хочеш, друже, шану всюди мати,

Навчися рiдну мову шанувати.

Вона — твоє обличчя, твоя доля.

На це була свята Господня воля.

2-й учень.

Ще в давнину признав її весь світ,

Та скніла у неволi тьму столiть.

Тепер вона розкута і підмоги

Вiд нас чекає, щоб звестись на ноги.

3-й учень.

Подаймо руки їй ввідімо в господу —

Нащадки українського ми роду —

І будем рiвнi серед рiвних в свiтi,

Й до нас серця залишаться відкриті..

4-й учень.

Мово! Ти даєш поету дужi крила,

Що підносять правду в вишину,

Вченому ти лагідно відкрила

Мудрості людської глибину.

1-й ведучий.

І тобi рости й не в’януть зроду,

Квiтувать в поемах i віршах,

Бо в тобi великого народу

Нiжна і замрiяна душа.

2-й ведучий.

Із дерева роду зростає пагіння

І лине до сонця, до свiтла.

Стрiчай, Україно, нове покоління,

Що, ніби веселка, розквiтло.

3-й ведучий.

Стрiчай, Україно, чарiвне суцвiття

Дiтей своїх рiдних у школi!

Сміливо веди їх у тисячоліття

У щастi, з любов’ю до волi!

Вчитель. Настав час надати слово нашим юним поетам. Попросимо бути до них поблажливими, адже це тiльки першi спроби пера.

(Юнi поети декламують свої доробки).

Не цурайтесь мови — мови тата й мами,

Мови дiда й баби, предкiв наших всiх,

Бо її цуратись — сором непошани,

Бо її цуратись - перед Богом гріх!

На Землi народiв Бог створив багато

І подарував їм скарб усяких мов,

І у кожну мову, гарну i багату,

Вклав свою небесну ніжнiсть і любов.

Всі народи свiту — то Господнi дiти,

Всiх народів мова — то Господнiй дар.

Але мова мами — найрiдніша в свiтi,

В нiй є все: і святiстъ, і краса, i чар.

Молитва до мови

Мово! Пресвятая Богородице мого народу! З чорнозему, з любистку, з м’яти, рясту, євшан-зiлля, з роси, з днiпровської води, від Зорi й місяця народжена.

Мово наша! Мудра берегине, що не давала погаснути волелюбностi, славi й гордому духу.

Мово наша! Ти зцілювала втомлених духом, давала їм силу, здоров’я, довгий вiк і навiть безсмертя тим, що пили Тебе, цiлющу джерельцю.

Прости! Воскресни! Повернися! Возродися!

(Лунає пiсня «Присяга рiдній мовi»).